Синопсис

Анна – одинока мати середнього віку. Вона живе у невеликому промисловому місті на охопленому війною сході України. Анна працює на м'ясопереробному комбінаті, мешкає в старій занедбаній квартирі та мріє про краще життя для себе і своєї 16-річної доньки.

Головна героїня відчайдушно прагне змін. По радіо їй трапляється реклама вечірки, яку влаштовують для іноземців, що подорожують у пошуках кохання. Анна вже багато років не виходила на люди, проте вирішує скористатися нагодою.

На вечірці Анна постає перед суворою реальністю: дискримінацією за віком та справжніми намірами американських чоловіків. А ще вона несподівано зустрічає свою неповнолітню дочку – та теж прийшла на вечірку. Мати та дочка ніяковіють, усвідомлюють принизливість ситуації і вирішують попрощатися з мріями на краще життя.

Dekel Berenson

Народився в Ізраїлі, мешкає у Великій Британії. Його фільм «Ашміна» був представлений на Лондонському кінофестивалі BFI та буде показаний на низці інших фестивалів, зокрема – Aspen Shortsfest. Зараз Декель працює над першим повнометражним фільмом, який реалізується як ізраїльсько-європейська копродукція.

Режисерське бачення

У 2011 році Декель подорожував світом і дістався аж до Північного полюса та Евересту. Декель завжди цікавився людською природою і світосприйняттям, і ця подорож спонукала його зібрати свою енергію та натхнення для творчості. Так він почав писати й знімати фільми, які досліджують точки дотику культури та суспільства.

Декель повернувся до Лондона в 2016 році, щоб написати, зняти і випустити свій перший фільм «Дівчата нічого не робили». Фільм здобув визнання та був показаний на більш ніж 50 фестивалях по всьому світу. «Ашміна», його другий короткометражний фільм, буде представлений на кінофестивалі BFI в Лондоні та низці інших. «Анна» – третій фільм Декеля Беренсона.

Вперше я відвідав Україну в 2012 році, подорожуючи Європою. Для мене це був важливий особистий крок, оскільки моя бабуся народилася в Хусті – українському прикордонному містечку. На її очах Україна з іншими країнами Східної Європи потрапила до складу СРСР, а згодом здобула незалежність, яка тепер знову під загрозою. Я був у захваті від суміші східних і західних традицій, від людей, та був приголомшений бідністю в Україні і корупцією, якою вражені державні установи.

Одного разу в Одесі я став свідком подій, схожих на ті, що зображено в «Анні». Того спекотного літнього вечора я побував у нічному клубі, що є популярним місцем зустрічі чоловіків і жінок, які шукають знайомств з прихованими цілями. Чоловіки ставляться до жінок так, ніби вони шматки м'яса, що висять на м’ясокомбінаті, де працює Анна. А жінки оцінюють чоловіків за вартістю їхнього взуття.

Чоловіки, сподіваючись скористатися відчаєм жінок і бажанням виїхати за кордон, спокушають їх обіцянками можливих стосунків. Жінки ж вдають, що не знають про очевидну схему, самі роздають обіцянки та приймають від чоловіків напої, дорогі обіди та подарунки. Найспритніші жінки і собі зваблюють наївних іноземців обітницями любові і вічного шлюбу, а насправді ладні розлучитися, щойно переберуться в нову країну. Отже, кожна сторона намагається скористатися іншою. І частіше це не вдається, але наступного ж вечора все повторюється. Проте за цинізмом і об'єктивацією криється надія, що на одному з цих вечорів спілкування призведе до чогось глибшого – до зв'язку, заснованого на справжніх почуттях, до відносин, що приведуть до кращого життя.

Отже, побувавши в нічних клубах Одеси, я дізнався про існування «любовних турів», які зображені в «Анні». Ця тема мене так зацікавила, що я повернувся до України за шість років після свого першого візиту, щоб відобразити її у фільмі. Події в «Анні» розгортаються на тлі зимових і холодних пейзажів, а не в літній Одесі. Проте, незалежно від регіону України, люди все одно мають приховані мрії та прагнення. Ці міжнародні вечірки-знайомства, що набули поширення після падіння «залізної завіси», відбуватися й досі, причому групи іноземців прибувають до України багато разів на рік. Вечори, на яких, як правило, чоловіків удесятеро менше, ніж жінок, нині влаштовують майже винятково на сході України – індустріальному й біднішому регіоні.

За іронією долі, Світлана Барандич – виконавиця ролі Анни – брала участь у схожій вечірці більше 20 років тому. А актриса, яку ми пробували на роль перекладачки, зізналася, що нещодавно працювала перекладачкою на одній із таких подій. Вона сказала, що, майже як у фільмі, вона перекладала зміст розмов навмання. Скажімо, у неї всі чоловіки й жінки завжди Леви, бо це єдиний знак зодіаку, назву якого вона знає англійською.

Це важлива історія надії та відчаю, яку я спробував зобразити максимально автентично.